Як відомо, чумацтво належало до найдавніших промислів, які стрімко почали розвиватися після татаро-монгольської навали. Що до існування чумацтва на Україні, а тим паче на Полтавщині, є лише одиниці історичних розвідок.

Я ж поведу мову про розвиток цього давнього промислу на Машівщині. В підготовці публікації мені допоміг житель Машівки Петро' Іванович Скрипник, якому уже близько 90 років. Чумацтвом в нашому краї в минувшину займався його дід Іван Антонович Скрипник, 1822 року народження, який помер у 98-річному віці, у 1920 році.

Петро Іванович, не раз, ще малолітнім, слухав довгі розповіді діда про далекі походи, чимало отримав більш детальної інформації про це пізніше від рідних, старших віком, які краще запам'ятали спогади свого пращура.

У 1848-1857 роках різними видами промислів могли займатися переважно заможні селяни, а чумацтвом — ті, хто мав по кілька пар волів та маж (возів, якими транспортували сіль та іншу продукцію). Скрипник же був вйходцем із бідної сім'ї, до того ж у ранньому дитинстві залишився круглим сиротою. Бідкався, як звести кінці з кінцями, щоб забезпечити себе одягом і харчами. Тому-то і вирішив іти у чумаки. А тут якраз у 1848 році місцевий, жуківський (від села Жуківка) поміщик Яків Дикун запрошував юнаків записуватись в «екіпажі» маж. Не довго роздумуючи, Іван пішов до пана на поклін.

Поміщик Дикун на той час був із досить-таки забезпечених людей. Мав понад 600 десятин землі,'чимало пар волів, коней. Неабиякі доходи давав йому чумацький промисел. До того ж у ті часи була потреба населення у сол.і як у життєво-необхідному продукті.

Дикун лаштував у дорогу близько двох десятків маж. Готували їх і інші поміщики та заможні селяни навколишніх сіл.

У ті часи в машівських селах було чимало майстрів, які вміли доладне зробити чумацькі вози-мажі великого розміру, пристосовані До бездоріжжя. Мажа, як правило, була пароволова,' вантажністю в сорок пудів; її виготовляли переважно'з дуба чи ясеня. Знизу і з боків просмалювали дьогтем. Це захищало від дощів і спеки.

Групи «екіпажів» маж складали своєрідні загони-валки. Перед їх виїздом всі чумаки озброювалися вогнепальною й холодною зброєю на випадок, якщо в дорозі нападуть розбійники. Скрипник теж мав при собі рушницю' і ножа. Машівська валка нараховувала близько ста маж. Як розповів Петро Іванович, голова її була в Селещині, а хвіст в Іванівці (няні село Калинівка), тобто протяжністю близько десяти кілометрів.

За травонь-вересень валка могла двічі з'їздити до Криму по сіль. Як правило, вирушали в дорогу під кінець тижня, частіше в неділю. Проводжали чумаків не тільки рідні, а й цілі села. Адже чумак користувався великою повагою населення.

.Через п'ять років машівські чумаки обрали отаманом своєї валки Івана Антоновича Скрипника. Саме про цей період промислових походів він пізніше і любив розповідати внуклм.

— Було, дід пригадував таке, — говорить Петро Іванович. — Прямує валка степами', періодично зупиняючись для перепочинку і випасу волів. Отут-то і траплялися пригоди. Поміщики не любили, щоб їх пасовиська витоптувались та ще й волами. Тому для відлякування чумаків підсилали озброєних людей. В такому випадку отаман Скрипник проявляв притаманну йому витримку. Він заспокоював чумаків, а потім брав гвинтівку і з двома товаришами сідлав коней для поїздки до поміщика. Прибувши до маєтку, поважно наголошував: «Ви що, ясновельможний пане, забули про царський указ, в якому зазначено, що чумацькі воли і коні повинні випасатися на поміщицьких землях?». Відбувалася ділова розмова, під час якої діходили згоди.

З повагою члени валки ставилися до кашоварів (це була друга післ отамана особа, яка вибиралася радою чумаків). Машівські промисловці в дорозі споживали кандьор, борщ, солонину, кашу, галушки. Під час перепочинку чумаки любили поспівати і потанцювати. Із музичних інструментів на той час валка мала кілька скрипок і бубонів.

Іван Антонович Скрипник був не тільки не поганим організатором чумацького колективу, а й людиною з надзвичайною передбачливістю і хитрістю. Це підтверджує ось такий приклад. Щоразу коли він повертавс із Криму, підсував гостинця, або вірніше, солоденького «хабаря» письмоводителю пана Дикуна. Цей чиновник через 9 років і віддячив йому. Він ознайомив отамана з державним указом, в якому зазначалося, що чумак, який тривалий час орендував панські воли, повинен отримати їх кілька пар в особисту власність. Підказав письмоводитель Скрипнику і куди з таким позовом звернутися, допоміг скласти відповідного документа.